Консультація
e-mail: halynkadoc@gmail.com
тел.: (032) 293 61 32
факс: (032) 293 61 32
Львівська міська дитяча клінічна лікарня
Друге хірургічне відділення
Останні записи
Лікарі - рятівники немовлят
«Газета…» побувала у відділенні хірургії, де новонародженим роблять неймовірні операції, витягують малюків з майже безнадійними діагнозамиУ бетонній споруді лікарні на Орлика без перебільшення творять чудеса – лікарі видирають немовлят з лап смерті. Як з’ясувалося, є ще одне диво – тут немає звиклих для української медицини грошових поборів. Молоді хірурги з міської дитячої клінічної лікарні оволоділи чи не найскладнішим мистецтвом: вони оперують немовлят «майже дистанційно» – за допомогою так званої лапороскопії, коли в животик малечі вводять міні-відеокамеру і визначають патологію. «Газета…» почула від трьох мамів історії порятунку їхніх дітей. І якщо від деяких особливостей сучасного медпроцесу ставало не по собі, то теплішало на душі від основного – дитина була приречена природою на каліцтво чи смерть, але вижила. І виросте здоровою. Заледве чи імовірні більші дива.
Урятувати новонародженого Микиту
– Після пологів дитина пожовтіла. Ми відразу пішли по лікарях – вони сказали, що це фізіологічна жовтуха, мовляв, мине. Микитці вже два місяці, а жовтуха не минає, – розповідає свою історію тиха й лагідна мама Вероніка, – і коли ми від лікаря почули, що не треба вдягати на дитину нічого ні жовтого, ні зеленого – мовляв, син сам побілішає, я просто впала у розпач. А це був лікар зі стажем, котрий працює багато років. Якби ми тягнули й далі, мозок дитини був би незворотно пошкоджений.
Почути таке – миттю б’є остуд від моторошної правди життя, бо в Україні дедалі більшає лікарів, котрі не лише придбали собі посаду в шпиталі – вони купили і свої дипломи. Не страшно, коли це стосується абстрактного лікаря і абстрактного пацієнта – страшно, якщо побачити дитину, котра могла… просто померти. І стає моторошно, якщо уявити, що це могла бути твоя дитина.
– У лікарні мені сказали: «Мамо, не переживайте, ви потрапили в найкращу лікарню у світі. У нас усе є», – розповідає Вероніка, – а в них не було елементарних речей.
Дитині навіть не поставили правильного діагнозу. Я почула хіба одне: «Якщо ви відмовилися від операції, вертайтеся додому – дитина ваша житиме до 6 місяців». Порадили лягати на пересадку печінки. Ми були готові їхати до Ізраїлю, навіть почали готувати документи. Але бракувало часу – білірубін був надто високий.
Як пояснила Вероніка, такого типу операції роблять лише до двох місяців, а маленький Микитка вже мав усі чотири; дитина була між життям і смертю. А в ізраїльській клініці матері сказали, що вона може бути лишень 20-ю в черзі.
Завідувачка дитячої хірургії Галина Курило взялася оперувати Микитку на свій страх і ризик. Пришила дитині до печінки кишечку, і після операції жовч таки пішла.
– Печінка зараз відновлюється – малюк одужує, побілішав, а був жовтий-жовтий… З того світу витягнули мого синочка, – згадує Вероніка, – в ліпшому випадку, якби не Галина Василівна, вони зробили б дитину інвалідом на все життя.
Порятунок без вихідних
– Богданочка народилася 7 березня, у неділю. На щастя, лікарі відразу виявили, що в неї тріснула кишечка. Нам пощастило, що на Чернігівській була нормальна лікарка, котра заважила здуття живота. Добре, що побачили, що йде інфекція. За пару годин терміново перевезли сюди. Встигли. Коли ми приїхали, тут усе було готове до операції, – розповідає мама Ірина.
Найбільше вразило, що ніхто не чекав робочого дня, операцію зробили відразу.
– Я дуже боялася – тільки сиділа і плакала, – каже мама. – Після операції дитина два тижні лежала під ковпаком на антибіотиках.
Здивувало Ірину й те, що не довелося платити ні за палату, ні за харчування, ні за антибіотики, ні за крапельниці.
– Усе безкоштовно, чесно, – каже Ірина, – Богданочка зараз має кілограм шістсот п’ятдесят. Нам треба набрати вагу у два кілограми – і ми поїдемо додому.
Не менш зворушливу історію «Газеті…» розповіла мама тримісячного Богданчика Оксана. Наступного дня після народження хлопчика побачили, що дитя жовтішає. Лікарі одного львівського шпиталю не морочили собі голови, мовляв, це проста жовтяничка. Так тривало впродовж місяця. Коли ж зрозуміли, що це не минає – послали погрітися «під лампочкою». За два тижні виявилося, що це атрезія жовчовивідних шляхів.
– Ми поїхали підтвердити діагноз у Київ, а вже після такого кола потрапили в цю лікарню, де дитину прооперували і фактично врятували, – зазначає пані Оксана.
Галина Курило: «Хірургу часто доводиться зазирати смерті в обличчя»
Провідний хірург і завідувачка однієї з найуспішніших в Україні дитячих хірургій досі йде на операцію, як уперше
– У чому переваги львівської школи лапороскопічної хірургії, або, якщо можна так сказати, у чому феномен вашого відділення?
– Перед київськими спеціалістами львівські фахівці мають хіба одну перевагу – близькість до Європи і відповідну можливість учитися і дивитися. Якщо взяти лапороскопію – вона стрімко розвивається і в дорослій хірургії. Натомість навчитися дитячої лапороскопії в Україні тяжко, вона всюди лише тільки починається. Не хочу хвалитися, але це справді найпотужніший центр хірургії новонароджених. Маємо досвід втручання навіть у 900-грамову дитину, котрій ми робили діагностичну лапороскопію. І операція минула цілком добре
– Тож усе-таки українським лікарям ніяк без західного досвіду?
– Наприклад, поляки пройшли школу, котра українським лікарям й не снилася – стипендії, практика, медикаменти, організація праці. Зараз вони ліпше забезпечені й уже допомагають нам. Вони вчать своїх молодих і беруть пару людей з-за кордону. Водночас до львівських хірургів приїздять польські професори, і ми їздимо до них, і хоча це ніби ми вчимося в них, але й самі чимало що вміємо. Лікарі мають їздити на стажування – бо в медицині за два роки змінюється дуже багато. Біда, коли лікарі лишаються на рівні 1976 року. Якщо лікар постійно не вдосконалюється, він залишається середньостатистичним ремісником і часто просто не зможе допомогти тому на рівні, на якому мусив би.
– У вашому відділенні справді не збирають з породілей на ліки та марлю, бо ж у деяких лікарнях змушені навіть складати списки необхідного для лікування?
– Ми справді не збираємо жодних позабюджетних коштів. Нам не здають ані копійки. І скільки мені вдасться відбиватися від цього, стільки й буду. На скільки вистачить ентузіазму, я не знаю. У нас немає такого, щоб хтось сказав мамі: ви нам щось там винні за маніпуляцію, за наркоз чи за операцію. Хіба в екстрених випадках мамам доводиться купувати специфічні антибіотики. Але за все решту не платять. І хоча напевне є лікарні, де пацієнту пишуть список того, чим він має забезпечити себе, – так от, ми не пишемо тих списків.
– Але ж відомо, безкоштовна медицина за визначенням погана?!
– Єдиний цивілізований вихід – страхова медицина, коли лікування оплачує страхова компанія. За кордоном хірургія – це часто комерція, і доволі серйозна. Комерціалізація медицини зараз дуже виражена, а це зле, бо перетворює медицину на галузь такого собі бізнесу. І це недобре. Люди і так добряче витрачаються – ті самі роз’їзди до Києва і назад, проживання і харчування. Крім того, пересічна людина змушена покладатися на совість лікаря, який поставив певний діагноз. Вона ж не може перевірити, що і як їй «присудили». Але ж народжують не тільки жінки багатих, і хворі діти народжуються не лише в бізнесменів.
– Що найтяжче в лікувальному процесі, крім, ясна річ, самої операції?
– Знаєте, дуже тяжко пояснити мамі, що таке мікрохірургія, що таке змінні процеси. Що ж таке було з дитиною. Найважче пояснювати те, що стосується мікробіологічного рівня: чому дитина народилася без частини кишки, з чорним животом чи з повним некрозом усередині. До минулого року кілограмову дитину вважали викиднем, було майже неможливо врятувати її. А зараз вдається рятувати дітей, котрі в разі реалізації природного перебігу подій просто загинули б, а за пару років вони виростають у чудових діток, котрі на вулиці нічим не відрізняються від інших, народжених без тих складностей. Це все неможливо пояснити мамам. Коли ти виходиш з операційної, тобі язик присох, а ти маєш ще щось витлумачувати бабці чи хресній мамі, котрі приїхали і допитуються: «А що з тої дитини буде потім?» Отакі розмови є вкрай тяжкими.
– Не боїтеся, що до вашої лікарні незабаром буде черга і стовпотворіння, адже вам справді вдається рятувати немовлят?
– За законом України, кожен пацієнт має право лікуватися в тій чи іншій лікарні, і йому не мають права відмовити. З іншого боку, бюджет Львова просто не зможе забезпечити все. А у страховій медицині, навпаки: наприклад, в Америці лікарні зацікавлені в пацієнтах з іншого штату – бо витрат зазнає страхова компанія.
– Чи вартувало б збільшити кількість хірургів, аби поліпшити ситуацію?
– Хірургія, та й медицина загалом, не любить колгоспу. Усе-таки ліпше троє добрих хірургів, аніж десять поганих. Для порятунку потрібно відлагодити систему надання кваліфікованої допомоги. Коли «гострий хворий» лише надійшов, ми маємо так звану «золоту годину», під час котрої необхідно невідкладно надати допомогу. Діти надходять з пологового в межах однієї години. А за дві години їхній стан може так різко погіршати, що коли не прооперувати відразу, то потім просто не буде кого.
– Складних немовлят побільшало?
– Виглядає, що так. Погана екологія. Неадекватне харчування. Крім того, здоровий спосіб життя аж ніяк не в моді. Дуже часто діти народжують дітей. Є категорія так званих «дітей вікенду», котрі з’являються внаслідок випадкових зустрічей на вихідних. Та й багато мамів дуже умовно сприймають інформацію про те, як має поводитися вагітна.
– Не страшно оперувати немовлят?
– Звісно, що страшно, і заледве чи хірург може звикнути до складних операцій, незважаючи на свій досвід. Тим паче, коли доводиться зазирати в очі смерті.
Автор: Антін БОРКОВСЬКИЙ
Газета по-львівськи